У провадженні Першого ВД Другого ПД ГПД НАБУ триває досудове розслідування кримінального провадження за № 52017000000000216 від 29.03.2017 року щодо вчиненого кримінального правопорушення депутатом Київської міської Ради VIII скликання Руденко Олексієм Павловичем за ч.1 ст.206 КК України (хоча ухвалою слідчого судді Солом’янського районного суду м.Києва у справі №760/4128/17 від 06.06.2017 року було зобов’язано керівника ГПД НАБУ Калужинського Андрія Володимировича у відповідності до п.2.1 Розділу II Наказу про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого Генеральною прокуратурою України за № 139 від 06.04.2016 року у порядку, визначеним п.5 ст.214 КПК України та п.8 ч.1 ст.3 КПК України внести відомості заяви особи 1 (зазначення ПІП) за вих. № 909/23 від 23.02.2017 року про вчинене кримінальне правопорушення та розпочати досудове розслідування за ст.364, 368 КК України).
Допитаний у ході досудового розслідування Руденко Олексій Павлович повідомив, «…що 22.06.2016 року до нього, як до депутата Київської міської Ради, за місцезнаходженням приймальної для громадян за адресою: м.Київ, пр-т Повітрофлотський, 21/2, офіс 33 звернулися мешканці будинку №3 по вул. Шовкуненка… у м.Києві з проханням допомогти вирішити питання щодо усунення порушень благоустрою та пожежної безпеки, внаслідок незаконних на їх думку, дій особи 1… Вказане звернення було викладене у письмовій формі та засвідчене підписами 33 мешканців будинку №3 по вул. Шовкуненка у м.Києві. Після завершення депутатського прийому того ж дня Руденко О.П. мав візит до приватного підприємства 1 (зазначення назви підприємства) для того, щоб особисто переконатися в озвучених заявниками порушеннях, а також з метою обговорити з її керівництвом питання щодо можливості врахування скарги мешканців будинку при провадженні подальшої діяльності підприємством зокрема: понизити лампи освітлення рекламної вивіски; демонтувати лавочки та ін.
22.06.2017 року Руденко О.П. зустрівся за вказаною адресою із керівником підприємства 1, однак будь-яких домовленостей щодо врахування звернення мешканців зазначеного будинку із особою 1 досягнуто не було. Після цього Руденко О.П. відповідно до положень Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» (?) направив депутатське звернення за № 08/279/08/056-167 на адресу Голови Солом’янської РДА Шкуро М.Ю. та начальника Головного управління ДСНС України в м.Києві Ватоліна А.Г. з метою перевірки уповноваженими особами дотримання вимог пожежної безпеки та правил благоустрою за місцезнаходженням підприємства 1.
При цьому, жодних вказівок щодо вчинення будь-якого тиску особисто на особу 1, його близьких родичів чи знайомих, або на підприємство 1 ні в усній формі, ні в письмовій формах жодним особам Руденко О.П. не вчиняв. Через деякий час після цього Руденко О.П. отримав ряд відповідей від виконавчих органів, в яких значились факти порушень особою 1 ряду будівельних норм при облаштуванні огорожі та прибудинкової території у м.Києві по вул. Шовкуненка… Також допитаний Руденко О.П. повідомив, що 23.12.2016 року особа 1 особисто прийшов до нього на депутатський прийом із зверненням від громадської організації 1 (зазначення назви громадської організації), до якої він має безпосереднє відношення, з проханням допомогти йому вирішити питання щодо його особистих бізнес-інтересів та питання щодо здійснення дій, які не входять в компетенцію депутата Київської міської Ради…
Після цього особа 1, за словами Руденка О.П., зайняв позицію активної боротьби з останнім: почав налаштовувати сусідів поряд з якими знаходиться його депутатська приймальня, ініціювати виселення; приходив до депутатської приймальні з погрозами та тиском на помічників-консультантів, шляхом запису на диктофон розмов, що змушувало помічників викликати охорону.
Окремо Руденком О.П. в показаннях зазначено, що подібні дії особою 1 вчиняються відносно й інших осіб, з якими він раніше мав будь-які господарські правовідносини.
Так, зі слів Ременнікова С.В. на особистому прийомі йому стало відомо, що останній раніше надав послуги особі 1 з розроблення та оформлення веб-сайту (зазначення назви сайту), за результатами яких оплати від останнього він не отримав.
Після прохання Ременнікова С.В. погасити перед ним відповідну заборгованість, особа 1 розпочав активно вести проти нього інформаційну кампанію, домагатися в судах відкриття кримінальних проваджень за нібито вимагання Ременніковим С.В. від нього грошових коштів».
Проаналізувавши вищевказані відомості, в тому числі неадекватність і тривалу агресивну поведінку Руденка О.П., що завдає нищівної шкоди не тільки особі 1 і підприємству 1, але і завдає суттєвої шкоди економіці та іміджу України в очах світової спільноти, слід дійти об’єктивного висновку про його психічну недієздатність.
Статтею 503 КПК України (Підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру) зазначається наступне:
1. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, здійснюється за наявності достатніх підстав вважати, що:
1) особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;
2) особа вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку.
2. Якщо під час досудового розслідування будуть встановлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, слідчий, прокурор виносить постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його згідно з правилами, передбаченими цією главою.
3. Кримінально-правова оцінка суспільно-небезпечного діяння, вчиненого у стані неосудності, повинна ґрунтуватися на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій. При цьому не враховуються попередня судимість, вчинення раніше кримінального правопорушення, за який особу звільнено від відповідальності або покарання, застосування до неї примусових заходів медичного характеру.
4. Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними.
1. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Чинним кримінальним і кримінальним процесуальним законодавством передбачено систему норм, спрямованих на об’єктивне й гуманне вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням інтересів осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, страждаючи на психічні хвороби або маючи інші психічні розлади, що зумовлюють потребу в застосуванні примусових заходів медичного характеру чи примусового лікування.
2. Глава 39 КПК передбачає особливий порядок кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.
Особливості досудового розслідування та судового розгляду щодо застосування цих заходів визначаються загальними правилами КПК і главою 39 (ст.503-516 КПК України).
3. Примусові заходи медичного характеру не є мірами кримінального покарання. Вони застосовуються щодо психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, з метою їх лікування або поліпшення їхнього психічного стану, запобігання вчиненню ними нових суспільно небезпечних діянь.
4. Примусовий характер цих заходів полягає в тому, що вони застосовуються незалежно від бажання хворого або його законних представників. Вони застосовуються тільки за ухвалою суду і пов’язані з певними обмеженнями особистої свободи хворого на час примусового лікування.
5. За своїм змістом, характером і метою примусові заходи медичного характеру можуть бути призначені тільки судом. Застосування цих заходів є правом, а не обов’язком суду.
6. Отже, примусові заходи медичного характеру — це надання за рішенням суду психіатричної допомоги
у примусовому порядку особі, яка вчинила суспільно небезпечну дію (бездіяльність) у стані неосудності або обмеженої осудності, або особі, яка вчинила суспільно небезпечну дію у стані осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, з метою вилікування чи поліпшення стану її здоров’я, а також запобігання вчиненню особою нових суспільно небезпечних діянь, відповідальність за які передбачена нормами КК України.
7. Застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється за ухвалою суду за наявності достатніх підстав. Слід розрізняти підстави матеріально-правового характеру та кримінально-процесуального характеру. Так, підставами матеріально-правового характеру є вчинення особою, зазначеною у ст. 93 КК, суспільно небезпечного діяння та суспільна небезпека такої особи. Підставою кримінально-процесуального характеру є встановлення у передбаченому порядку фактичних даних, які вказують на наявність підстав матеріально-правового характеру. Слід зауважити, що ч. 4 ст. 503 КПК передбачає застосування примусових заходів медичного характеру лише до осіб, які є суспільно небезпечними.
8. Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 503 КПК, підставою для застосування правил цієї глави є встановлення однієї з двох обставин:
1) вчинення суспільно небезпечного діяння, яке передбачене законом України про кримінальну відповідальність, неосудною особою;
2) виявлення в особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані осудності, психічної хвороби, на яку вона захворіла до постановлення вироку.
9. Необхідно зазначити, що ч. 1 ст. 503 КПК не узгоджується з ч. 2 ст. 504 КПК та не відповідає ст. 93 КК, яка визначає коло осіб, щодо яких можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Отже, ст. 93 КК передбачає, що примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:
1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечне діяння. Згідно з ч. 2 ст. 19 КК, такі особи не підлягають кримінальній відповідальності;
2) які вчинили злочин у стані обмеженої осудності. Згідно з ч. 1 ст. 20 КК, такі особи підлягають кримінальній відповідальності;
3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку або під час відбування покарання. Згідно з ч.3 ст. 19 КК особи, які захворіли на психічну хворобу до винесення вироку, не підлягають покаранню, до них за призначенням суду застосовуються примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони можуть підлягати покаранню. Особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть бути звільнені від подальшого відбування покарання, і суд має право застосувати до них примусові заходи медичного характеру чи передати на піклування органів охорони здоров’я.
10. Згідно з ч. 1 ст. 19 КК осудність — це психічний стан людини, за якого вона під час учинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Точне та повне вирішення питання щодо осудності особи є необхідною умовою вирішення питання про визнання її винуватою.
Осудність — юридична передумова вини і кримінальної відповідальності, обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Вона характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психологічним). Медичний критерій осудності визначає здоровий стан психіки особи, відсутність певних психічних захворювань, недоліків розумового розвитку.
Юридичний критерій осудності полягає в здатності особи усвідомлювати характер своїх суспільно небезпечних дій (бездіяльності) та керувати ними.
Неосудність — це психопатологічний стан людини, за якого вона під час учинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Згідно з ч. 2 ст. 19 КК неосудність виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності. Неосудність, як і осудність, також характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним.
Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи одного із чотирьох видів психічних захворювань, зазначених у ч. 2 ст. 19 КК (хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство, інший хворобливий стан психіки).
Юридичний критерій неосудності включає в себе інтелектуальну й вольову ознаки. Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент учинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння. Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), що передбачені законом як суспільно небезпечні (див. коментар до ст. 19 КК України).
Згідно з ч.1 ст. 20 КК обмежена осудність — це психопатологічний стан людини, за якого вона під час учинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності. Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психологічним). Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу (різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість).
Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак — інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними).
11. Відповідно до ч. 2 ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час учинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Статтею 20 КК України установлено, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час учинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Примусові заходи медичного характеру застосовуються до цих осіб одночасно із призначенням покарання. Зі змісту цієї статті зрозуміло, що обмежено осудні особи є суб’єктами злочину.
Частина 3 ст. 19 КК України зазначає, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. Ураховуючи наведене, є необхідним приведення у відповідність ч.1 ст. 603 КПК зі ст. 93 КК, що визначає матеріальні підстави застосування примусових заходів медичного характеру.
12. Вичерпний перелік заходів медичного характеру визначений у ст. 94 КК. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосовувати такі примусові заходи медичного характеру:
1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;
2) госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом;
3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
13. Необхідно розмежовувати такі передбачені законодавством види примусової психіатричної допомоги і лікування, які застосовуються за рішенням суду:
а) примусові заходи медичного характеру у виді амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізації до психіатричних закладів зі звичайним, посиленим чи суворим наглядом, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, обмеженої осудності або вчинили злочини у стані осудності, але до винесення вироку чи під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу (ст.19 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 р., ст. 19, 20, ч.1, 4 ст. 84, ст. 92-95 КК України);
б) примусове лікування, що здійснюється закладами охорони здоров’я чи медичними службами кримінально-виконавчих установ щодо осудних та обмежено осудних осіб, які вчинили злочини і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (ст. 96 КК України);
в) невідкладна примусова амбулаторна чи стаціонарна психіатрична допомога у психіатричних закладах, що надається особам, які за станом свого психічного здоров’я становлять небезпеку для себе або оточуючих, але не вчинили жодного суспільно небезпечного діяння, відповідальність за яке передбачена нормами КК (ст.12, 14, 16, 17 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
14. Відповідно до ч.2 ст. 503 КПК України, якщо під час досудового розслідування будуть установлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, слідчий, прокурор виносить постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його згідно з правилами, передбаченими главою 39. Підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру можуть бути встановлені висновком психіатричної експертизи.
Отже, умовно можна виділити два етапи досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру: перший етап — із початку досудового розслідування до одержання висновку психіатричної експертизи про психічний стан особи, щодо якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 509 КПК); другий етап — з моменту прийняття рішення слідчого, прокурора у формі постанови про зміну порядку досудового розслідування до закриття кримінального провадження або складення клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру (ст.511 КПК України).
15. Відповідно до ч.3 коментованої статті кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчиненого у стані неосудності, не повинна враховувати попередню судимість, факт учинення раніше кримінального правопорушення, за який особу звільнено від відповідальності або покарання, факт застосування до неї примусових заходів медичного характеру, а має ґрунтуватися лише на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій.
16. За змістом положень ст. 92 КК України, Закону України «Про психіатричну допомогу» метою застосування примусових заходів медичного характеру і примусового лікування є:
1) вилікування чи поліпшення стану здоров’я осіб, названих у ст.ст. 19, 20, 76,93 та 96 КК (мета медичного характеру);
2) запобігання вчиненню зазначеними особами нових суспільно небезпечних діянь, відповідальність за які передбачена нормами КК (мета юридичного характеру).
Отже, примусові заходи медичного характеру мають подвійну лікувально-запобіжну мету. З одного боку, їх застосування захищає інтереси хворого, оскільки реалізація цих заходів спрямована на лікування або поліпшення його психічного стану. З іншого боку, застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється в інтересах суспільства, оскільки примусове лікування спрямоване на запобігання нових протиправних дій із боку психічно хворих осіб. Фактично медична мета примусових заходів медичного характеру виступає як засіб досягнення юридичної мети.
17. Під час кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру необхідним є дотримання принципу презумпції психічного здоров’я людини, втіленого у ст. 3 Закону України «Про психіатричну допомогу», відповідно до якої кожна особа вважається такою, що не має будь-якого психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбаченому законом.
Враховуючи наведене, а також виходячи з принципу презумпції невинуватості у вчиненні злочину, закріпленого у ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 2 КК, ст. 17 КПК, до набрання законної сили судовим рішенням про неосудність особи і застосування до неї примусових заходів медичного характеру вона не обмежується в правах, якими наділена згідно з Конституцією і законами України.
Усе вищенаписане підтверджується наявними в особа 1 доказами. Тобто, що практично всі покази у кримінальному провадженні за № 52017000000000216 від 29.03.2017 року, що були надані депутатом Київської міської Ради VIII скликання Руденко Олексієм Павловичем, є завідомо неправдивими та такими, які випливають із його хворобливої уяви, що не мають ані реального підґрунтя, ані жодного прийнятного доказу (нічим реалістичним не підтверджуються). Докази сюрреалістичних показів Руденка Олексія Павловича особа 1 на даний час володіє у вигляді:
1) звукозапису розмови з депутатом на двох особистих його прийомах з приводу суті звернень, на якому насправді не йшлося про лобіювання власних бізнес-інтересів;
2) звукозапису розмови з в.о. начальника Управління з питань реклами КМДА Гончаровою Наталією Олексіївною, яка надала покази щодо тиску на неї даним депутатом;
3) звукозапису розмови з помічниками даного депутата, які протримавши на розгляді особи 1 та від організації 1 три заяви впродовж 2 (двох) місяців, протиправно вимагали забрати їх назад не розглянутими (всупереч Закону України «Про звернення громадян»);
4) копій трьох заяв з підписами помічників депутата, які «за текстом допиту» насправді не лобіюють власні бізнес-інтереси, однак покликані вирішити низку проблем з незаконним розміщенням рекламних засобів у м.Києві, незаконним будівництвом і несплатою податків суб’єктами господарювань;
5) двох свідків, з якими даний особа 1 був на прийомі у даного депутата 23.12.2016 року, і які можуть свідчити про справжній предмет звернення до нього;
6) заяв декотрих підписантів за фактами підробленості їх підписів і обманом їх громадянкою Алдошиною І.Л. щодо суті їх відбирання;
7) Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», в якому насправді відсутнє право депутата без наявних дозволів з відповідних інстанцій (та одноосібно) вриватися до закриті приміщення підприємства 1 і вимагати кошти для придбання яхти;
8) листів з Солом’янської РДА, якими підтверджується те, що депутат роками уникає сплати коштів як юридична особа за спожитий газ, електроенергію, теплову енергію, водовідведення, водопостачання, за утримання прибудинкової території, за утримання внутрішньобудинкової інфраструктури;
9) листів з ДП «Київгаз», якими підтверджується те, що депутат роками уникає сплати коштів як юридична особа за спожитий газ;
10) листів з ДП «Київенерго», якими підтверджується те, що депутат роками уникає сплати коштів як юридична особа за спожиту електроенергію;
11) листів з ДП «Київенерго», якими підтверджується те, що депутат роками уникає сплати коштів як юридична особа за спожиту теплову енергію;
12) листів з ДП «Київводоканал», якими підтверджується те, що депутат роками уникає сплати коштів як юридична особа за послуги водовідведення і водопостачання;
13) листів з ЖЕД-901″, якими підтверджується те, що депутат роками уникає сплати коштів як юридична особа за послуги за утримання прибудинкової території та за утримання внутрішньобудинкової інфраструктури;
14) відсутністю у даного депутата конкретних імен свідків щодо нібито ініціювання його виселення з орендованої ним квартири № 33 по пр-ту Повітрофлотському в м.Києві;
15) протоколами допитів ФОП Ременнікова С.В. слідчим СВ СУ ФР ДПІ у Деснянському районі ГУ ДФС у м.Києві Хілько А.В. у кримінальному провадженні за №32016100030000069 від 27.09.2016 року, де останній надає покази слідчому, що насправді ним за виготовлення веб-сайту було отримано на 25% більше тої суми, яка була зазначеною в Договорі;
16) протоколами допитів ФОП Ременнікова С.В. слідчим СВ СУ ФР ДПІ у Деснянському районі ГУ ДФС у м.Києві Хілько А.В. у кримінальному провадженні за №32016100030000069 від 27.09.2016 року, де завдячуючи громадській (неоплачуваній) діяльності особи 1, державі було повернуті кошти, яких останній раніше не сплачував державі (в якості податків);
17) матеріалами кримінального провадження за № 12016100030010262 та за № 12016100030010263, згідно яких в СВ Деснянського УП ГУНП у м.Києві дійсно триває досудове розслідування щодо ФОП Ременнікова С.В. за статтями шахрайства (190 КК України), погроз (129 КК України), так як останній фактично витребував 125% суми за виготовлення сайту, якого досі так не зробив і зник, при чому — в Договорі навмисне зазначив не існуючу в м.Києві адресу свого проживання. Крім того, при проведенні переговорів і в електронному листуванні останній зазначав себе юридичною особою із численним штатом працівників «Студія дизайну Мотильок», тоді як у кримінальному провадженні за №32016100030000069 від 27.09.2016 року надавав покази що він насправді працює один;
18) фактами того, що Руденко О.П. зазначаючи в багатозначному падежі «звернення на його депутатський прийом громадян зі скаргою…» не вказав жодних прізвищ для встановлення таких осіб;
19) фактами того, що Руденко О.П. чомусь бурно взявся «допомагати» кримінальній особі Алдошиній І.Л., яка на той час (і на теперішній час) перебуває у 7 (семи) кримінальних провадженнях щодо вчинення нею злочинів, в тому числі — проти інтересів держави і т.д.
Таким чином, відомості щодо повторного вчинення кримінальних правопорушень депутатом Київської міської Ради VIII скликання Руденко Олексієм Павловичем мають всі ознаки злочину, що передбачені ч.2 ст.384, ч.2 ст.364 КК України і витікають з його психічних розладів.
Крім того, зважаючи на подальші протиправні дії депутата Руденко О.П. по відношенню до особи 1 і до підприємства 1, що призвело до незаконного демонтажу і пошкодження законно розміщеної рекламної вивіски, пошкодження і викрадення його іншого особистого майна та доведення підприємства 1 до банкрутства, а також через неадекватність наданих ним показів детективу 1-го ВД 2 ПД ГПД НАБУ Мирко Б.М. при проведенні його допиту, а також на підставі ст.92, 503 КПК України, особа 1 вважає за доцільне подання керівнику ГПД НАБУ клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру для депутата Київської міської Ради VIII скликання Руденко Олексія Павловича.
Очікуємо результатів адекватного реагування вказаної силової структури, резонансу міжнародної і української громадськості, а також належної реакції мас-медіа.