«Хохлы» просто прикидываются украинцами
После олимпийских объятий украинской и российской спортсменок Ярославы Магучих и Марии Ласицкене тема «Спорт вне политики» вновь заняла особое место в украинской общественной дискуссии. Далее читайте на украинском.
Чи повинні українські спортсмени – і не тільки спортсмени – публічно обійматися з представниками країни, чиї збройні сили окупують частину української території й знущаються над українськими громадянами, жертвами цієї окупації? Чи має особливе значення той факт, що і Магучіх, і Ласіцкене формально є військовослужбовцями?
Як має поводитися спортивне керівництво, щоб уберегти українських спортсменів від подібних казусів?
Можу з упевненістю сказати, що усі відповіді на всі ці питання не мають ніякого значення просто тому, що ніяк не пов’язані з політикою як такою.
Політика – це коли громадяни дотримуються різних поглядів і голосують на виборах, наприклад за Зеленського або Порошенка – це політика. І саме тому я неодноразово радив своїм співвітчизникам, які у політиці не розбираються, але готові віддати свій голос за будь-яку шалену обіцянку, під час виборів утриматися від походів на виборчі дільниці, а провести день змістовно – шашлики, секс, вареники, телевізор, футбол, «95 квартал», деякі можуть навіть читати, аби не дійшли.
А окупація території твоєї країни – це просто не політика. Це доля. І відсутність внутрішньої реакції на цю окупацію – свідоцтво серйозного морального збою не тільки у окремої особистості, а й у цілого суспільства. Ну приблизно так, як якщо б вашу дружину або дочку або сина, щоб бути політкоректним – згвалтували на ваших очах, а ви на наступний день зустрічаєтеся в кафе з родичами гвалтівників, розмовляєте з ними про життя і спортивні досягнення племінників і намагаєтеся не згадувати про неприємний епізод.
Адже вам важливо добре провести вечір і вас багато що об’єднує – спільна пам’ять, любов до шашликів і вульгарних жартів, футбол. Ну і, врешті-решт, ви розмовляєте з ними однією мовою, хоча так і не можете навчитися правильно вимовляти звук «ґ».
Дивна ситуація, правда?
Тим часом росіяни – і це теж варто відзначити – мислять зовсім інакше. Для них Росія як така – поза політикою: можна не любити Путіна, але захищати Росію і думати про її інтереси.
І коли українці після нападу Росії на Україну продовжують їздити до Росії на екскурсії та заробітки, обіймаються з російськими колегами, продають серіали тощо для російського суспільства це найкращий доказ, що ніякої України не існує і «хохли» просто придурюються українцями.
Тому що – запевняю вас – якби Україна окупувала б Брянську або Курську область, влаштувала б там підвали для патріотів Росії й саджала б людей до в’язниць за те, що вони у себе на балконі вивісили б державний прапор Росії, то ніякі російські спортсмени на Олімпійських іграх зі своїми українськими знайомими не обіймалися б і ніякі російські артисти б на концерти до Києва не їздили б. І це, до речі, не тільки про росіян. І вже точно не про політику. Це історія про почуття власної гідності як такої. І про її відсутність у великої частини наших з вами співвітчизників. Ось просто її немає.
І це – найбільша проблема нашої державності через 30 років після проголошення незалежності України. Я, до речі, не збираюся нікого у цій проблемі звинувачувати. Тому що ця відсутність почуття власної гідності – природний наслідок фактичного колоніального статусу українських земель протягом століть.
Колонізатори якраз і були зацікавлені в тому, щоб цього почуття не було, щоб люди просто не помічали його відсутності. Зрештою, це ж Росія протягом століть володіла українськими землями, а не навпаки. І не тільки Росія.
Я просто хочу констатувати факт, який полягає в тому, що якщо ми не подолаємо цю проблему на державному і – що найважливіше – на ментальному рівні – Українська держава так і буде сприйматися як географічне непорозуміння нашими сусідами на Сході й в якості буферної зони нашими сусідами на Заході. І на можливість реального успішного розвитку такої держави ніхто не поставить навіть ламаного гроша.
