Россия делает в Казахстане то, что не смогла в Украине в 2014 году

Майдан спас Украину

Сейчас, наблюдая за трагедией Казахстана (где уже начались репрессии и пытки), многие впервые (даже Беларусь недостаточно еще наглядной была) начинают осознавать, от чего нас спас Майдан 2013 – 2014 годов, и складывать наконец целый пазл. Далее читайте на украинском.

Російська гібридна війна

Згадують «Псков» і «Пензу» в Маріїнському, провокаторів з чужим акцентом (і з російськими паспортами, кого вдавалося відловити) на самому Майдані, і автобуси спортивних, коротко стрижених «паломників» перед Лаврою в кінці січня тощо.

Це все те, про що багато разів писалося, але тільки тепер, коли на прикладі чужої країни стало видно, «як це працює» (ну так, лос-анджелеську лекцію Безменова 1983 року, де він це все діаграмами на дошці малював, у навчальні програми ніхто не вводив), українці справді масово охнули – яким же чудом тоді Бозя нас на руках над прірвою проніс!

Яке ж це щастя, що нас тоді було так багато, що їхня «технологія» об нас обламалась: забравши, правда, десятки життів, але порятувавши сотні тисяч…

Бо – так, це правда: казахів на протестах, з суто «гібридно-воєнного» погляду, було мало — замало, щоб унеможливити «підміну Майдану Антимайданом» і наступну «зачистку» «запрошеними на підмогу» 70-ма бортами чужоземних військ (це дієво проти 10 – 20 тисяч, але нічого не порадить проти 1 – 2 мільйонів).

Дали дельту

Ще раз, і ще раз, не забуваймо: ми перемогли тоді – масою, числом. В кінцевому підсумку – Орестом Субтельним, який встиг цілому поколінню школярів 1990-х вкласти в голови: УНР програла, бо «Київ сидів удома», висновок: коли є загроза країні – не сиди вдома.

Це був той безцінний історичний момент, коли країну, дослівно, врятував особисто кожен із тих, хто став на захист Майдану, хай не конче свідомо: кінцева сума докладених зусиль врятувала.

Ось це й є те «чудо на Дніпрі», яке майбутні покоління розглядатимуть крізь лупу, намагаючись вирахувати загадкове «число Дельта», котре – і тільки воно! – дозволяє час від часу побачити в історії «народ» – як колективного індивіда.

Ще раз – в 2014-му ми «дали Дельту». І тільки ми одні її поки що дали – не тільки порівняно з білорусами чи казахами (що вже всім очевидно), а на всьому просторі «Европы от Лиссабона до Владивостока» (с). Увімкненим інстинктом колективної небезпеки, так. Бережімо цей інстинкт: нічого ціннішого в нас наразі немає. Нічого безціннішого й потрібнішого людству на цьому етапі історії.

День Подяки

Я часто згадую того хлопчика з відірваною рукою й вибитим оком, якого однокурсники привели в лікарню 19 лютого 2014 року в розпал терору, коли там оперували нашого товариша, підстреленого вночі «кулею на кабана». І от що подумалось.

У багатьох із нас є такий «знайомий знайомих», кого тоді на Майдані – побили, покалічили, поранили, хтось оклигав, комусь лишилася пам’ятка на всеньке життя, війна на Донбасі якось те все заслонила, – і згадуєм ми про них усіх нараз тільки на річницю розстрілів. А варт було б запровадити – якийсь окремий День Подяки: не на те, щоб поминати, а щоб сказати «Дякую!» кожному з тих, перед чиєю впертістю тоді мусили звалити з Києва (а потім – і з Харкова, і з Запоріжжя, і з Одеси…) частини військ «специальных операций ВВС РФ». Це не була виграна війна, авжеж. Але це точно була виграна битва – поки що одна така в цій ох же якій падлючій новій світовій війні…

Так, нам випав у ній передній край. І виборче «Чорне дзеркало», розігране в реалі, і «шоу-уряди», виграні «по телевізору», – все це теж уперше в «цифрову добу» падає саме на наші плечі: ми – фронтир… І нема на те ради: така доля, така місія. А з долею не жартують, тут, як казали наші предки – або пан, або пропав.

Тож хай наші вороги пропадають. Вище носа, українці. І не розслабляймося.

Переговори у Женеві: США схилятимуть Росію до миру – дивіться відео