На восьмом году войны за украинский язык до сих пор убивают

Мне 27 лет. И всего 7 лет назад я перешла на украинский язык. С 24 февраля 2014 года моим языком является украинский – с родителями, друзьями, незнакомыми, на работе, на улице, в кафе – везде – я говорю исключительно на украинском языке. Далее читайте на украинском.

З 24 лютого 2014 року жодного разу я не страждала на меншовартість та не переходила в розмові з російськомовними на російську через якусь уявну повагу чи як там більшість таких це аргументують.

В моєму оточенні й досі багато хто лишається російськомовними, і я ніби хочу десь розуміти й розділяти вибір людей, що не мова ніби визначає діяльність людини та її патріотичні погляди. Проте мені від цього завжди трошки боляче, бо саме мова і досі є і буде тим першим маркером розділення на «свій/чужий».

Я ловлю себе часто на думці, що якщо десь чую від перехожих українську – я спеціально починаю в розмові дуже голосно говорити, щоб вони відчули, що поряд з ними теж україномовні. Це звичайно повний ідіотизм, але внутрішньо я прям відчуваю потребу ось в цій підтримці своїх за мовним визначенням.

Ми зустрічаємо День української мови та писемності не з самими хорошими показниками «вжитку» цієї мови в нашій країні.

Українська мова змінила моє життя і після Революції Гідності стала неодмінною ознакою моєї особистості. Я – українка, і в себе вдома я маю повне право розмовляти рідною українською мовою.

І на жаль, на 31-му році Незалежності, на 8-му році війни за українську досі вбивають . Так, за останні роки її стало кратно більше : телебачення, радіо, реклама, література, театр, масові заходи, публічна сфера, навіть ставлення людей істотно змінилось. Цьому не можна не радіти. Але не можна й зупинятись.

Вбивства й утиски на ґрунті української мови продовжуються. У нас досі є прошарок ностальгуючих за мороженим по 5 копєєк, які ненавидять усе українське за визначенням. Вірю, що з часом це зникне. Єдина, соборна й українська Україна неодмінно постане, але залежить це виключно від нас.

І завжди пам’ятайте, яку ціну заплатили наші предки й сучасники, щоб ми відзначали це свято. Бо нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.