рістофер Вокер
Справи в Росії, які набули великого розголосу, знову привернули міжнародну увагу до корупції в російській державі. Це справи Сергія Магнітського, 37-річного юриста, який, викривши шахрайство з коштами російських платників податків на мільйони доларів, загинув у слідчому ізоляторі в листопаді 2009 року, та Михайла Ходорковського, ув’язненого бізнес-магната, якого наприкінці 2010 року засудили до нового терміну у в’язниці, тепер до 2017-го.
Хворий Магнітський на час смерті вже кілька тижнів як скаржився, що йому не надають належної медичної допомоги через гострий біль у шлунку. Подальше розслідування його смерті стало прикладом серйозної помилки правосуддя. Остання справа Ходорковського стала просто сумнозвісною через безсоромні порушення, за допомогою яких його звинуватили й засудили за розкрадання нафти його ж власної компанії, вочевидь із наперед визначеною метою залишити його за ґратами за будь-яку ціну.
Можна сказати, що це лише останні рядки в довгому переліку справ росіян із незалежною думкою, яка не збіглася з думкою потужних інтересів і яких відтак змусили замовкнути. Але тут ідеться не тільки про саме лише беззаконня. За більш як десятиліття «вертикалі влади», яку вибудував Володимир Путін (і яку тепер він утримує в тандемі з Дмитром Медведєвим), ці два епізоди свідчать про те, до якої міри весь російський інституційний апарат, включно з судовою системою, правоохоронними органами, спецслужбами і засобами інформації, об’єднався для живлення державної корупції.
І в час, коли продажні близькосхідні авторитарні владці опиняються під більшим тиском і іноді мусять піти, в Росії системна корупція стає особливо підозрілива. Колишні радянські держави, серед них і сама Росія, потерпають від багатьох таких самих інституційних слабкостей, як і країни близькосхідного регіону, включно з поганим урядуванням і зосередженням економічної влади навколо владних еліт.
Розширення простору для корупції замість реформ
За нинішнього керівництва Росії істотних реформ урядування досі не здійснено. Інституційна підзвітність, якщо вона й була, за роки Путіна цілком розмилася. Незалежність засобів інформації і судової системи скоротилася, затихли практично всі голоси, критичні до влади.
І хоча потреба серйозних реформ очевидна, їхні перспективи затьмарює факт, що авторитарна система в Росії за останнє десятиліття глибоко вкорінилася й встоялася. Вона взяла до свого складу звички урядування з радянської спадщини, такі, як вищість виконавчої влади, слухняна судова система й непрозоре та безпідставне ухвалення адміністративних рішень.
Водночас частиною системи стали й риси, створені новим російським керівництвом за умов значно більшої економічної відкритості і міжнародної інтеграції, ніж за радянських часів. Варто зауважити, що кошти, про які йшлося у справах і Ходорковського, і Магнітського, були пов’язані з торгівлею з демократичним світом та інвестиціями з нього.
Післярадянські авторитарні керівники Росії почали розуміти, що дозвіл на приватне підприємництво і комерційні можливості розширюють межі терпіння громадськості, водночас розширюючи й простір для корупції і особистого збагачення.
Політики у Сполучених Штатах Америки і в Європі відтак постали перед загадкою: як би заохотити економічну інтеграцію і розвиток Росії так, щоб водночас домогтися від Кремля верховенства права і дотримання засадничих стандартів прозорості і підзвітності.
У найближчій перспективі неочікувані прибутки Росії від дедалі більших цін на нафту, найімовірніше, матимуть за наслідок відкидання реформ іще далі. Кремль може спокуситися шляхом Саудівської Аравії, яка на початку березня глибоко залізла в свої нафтові прибутки й пороздавала мільярди доларів соціальних виплат, щоб полегшити наслідки інфляції й безробіття і відвернути народні заворушення, які поширилися арабським світом.
Домогтися реформ від Росії, поки не пізно
Для того, щоб реформи в Росії таки почалися, простого рецепту немає. Сполучені Штати і Європейський Союз, зі свого боку, можуть дати свою відповідь на ці проблеми тим, що виявлять більше рішучості у своїй політиці. Політики з країн трансатлантичної спільноти надто швидко відклали демократичні права і добре урядування на задній план, шукаючи співпраці з питань економіки чи безпеки з авторитарними режимами.
Було б добре почати з нових енергійних зусиль, щоб відновити свободу преси, яка є невід’ємною частиною прозорості влади і ринку. Вільна преса, серед іншого, є визначально важливим інструментом боротьби з корупцією, але російське керівництво розглядає її більше як загрозу, ніж як добро. Також варто твердіше вимагати від російської влади дотримання виборчих норм, починаючи від реєстрації партій. Такі кроки – не панацея, але в політичному середовищі, яке дедалі більше втрачає незалежні інституції, це стало б важливим і реально досяжним моментом для початку.
Ці та інші реформи принципово важливі, бо історія Росії свідчить, що економічна відкритість без політичної реформи просто створює поживу для клептократичних авторитарних інституцій, даючи владцям засоби не тільки для зміцнення своєї влади над населенням, а й для того, щоб розширити свої корупційні впливи поза кордони своїх країн.
І в час, коли в Росії лишився рік до президентських виборів, те, чи зможе російська система успішно реформуватися зсередини, матиме важливі наслідки для пересічних росіян, як також і для Європи і США. Іще шість років путінізму чи й більше, найімовірніше, прирекли б Росію на долю тих закостенілих близькосхідних країн, де президентські терміни вимірюються десятиліттями, а не роками і де відкладення реформ тільки збільшує необхідність у них.
Крістофер Вокер – директор досліджень міжнародної неурядової правозахисної організації Freedom House («Дім свободи»)
Радіо Свобода
